killing me slowly. snow white snow

Пам’ятаєш? Ти таки пам’ятаєш…
Я не вірю що таке можна забути!
Ти не пам’ятаєш? Чи це вже не ти?
Як зараз відчуваю холод першого снігу і тепло твоїх долонь, купу свіжого снігу, що ти мені кинув за пазуху…білого чистого снігу, що лише він міг втамувати спрагу по дитинству… я дуже розсердилась на тебе…. А ти сміявся, тікав від мене і сміявся… Сльози текли з очей від холодного вітру… і мені приємно було вдавати що то сльози щастя.
Ти мене не чуєш…Звісно не чуєш…Навіть якби ти мене зараз слухав, то не чув би ані слова. Ти вже давно перестав мене чути, давно вже з’явився той вітер, що видував усі мої слова з твоїх вух… видував…
Він давно видув із твого серця останні краплі ніжності і кохання, які ти мав до мене. Які, мені здається, я відчувала, а тобі здавалося що ти мені це даєш….
Але хіба винні діти, коли вони вперше встають на ковзани і постійно падають, набиваючи собі синці? Але хіба вони зможуть навчитися іншим чином?
Вітер дує в обличчя, сльози виступають на очах. Але не вітер винен у тому, просто боляче… дуже боляче, ще нескоро загояться мої коліна.
Лише ти мене чуєш, все такий же білий і чистий сніг, ти мене чуєш, а я тебе відчуваю, відчуваю як і тоді…минув всього рік.

Explore posts in the same categories: Impressions